Багато розмірковувала  над самотністю як явищем , написала нарешті вірш, в  якому чітко зрозуміла  що звідки береться. Вірш буде , але не сьогодні. Потім довго думала про друзів. Я взагалі часто думаю про друзів. А зараз думаю " а хто такі друзі?". Кого можна назвати другом? Без тих формальностей на свято, чи дзвінка раз на тиждень "як ви? як ти?" А що можна сказати за ті 5 хвилин розмови , однієї за пару тижнів? Що можна вмістити в це?..А потім думаєш про те , як близькі друзі самі вже не дзвонять, а коли ти дзвониш радісно і питаєш "коли ми вже зустрінемось?" вони дуже заклопотані своїм життям. А ще трохи і ти перестаєш дзвонити , аби просто не турбувати. Не набридати.Саме це спадає мені на думку , коли кількість моєї уваги шкалить, коли розумію що мені немає там місця з моїми словами та емоціями. Не набридати.Коли ти занадто близько до серця сприймаєш друзів своїх друзів, а згодом виявляється що і твої друзі вже не твої, а тих, кого ти теж полюбив як своїх. І тут мушля закривається . Ну це зазвичай так було. А зараз...зараз інакше. Ти не шукаєш того, кому ти був би цікавий, бо ті хто цікавий тобі все одне не відповідають навзаєм і це радше походить на смішні залицяння. Ти просто живеш далі.Живеш і все. І тобі ніхто нічого не винен. Просто у кожного своє життя і свій світ.